СЕЛО НАСТІННИХ МАЛЮНКІВ КУРЬОНПХО

На березі Курьонпо в Пхохані, провінція Кьонсан-Пукто, жила мила маленька хеньо на ім'я Соин.

Соин дуже любила це село, наповнене запахом моря.

Звук хвиль, що розбиваються, змушував її серце тріпотіти, а споглядання моря викликало посмішку на її обличчі.

Бабуся Соин була найвідомішою хеньо в селі.

Хоча їй зараз понад сто років і вона перестала пірнати, вона провела з морем більше часу, ніж будь-хто інший.

Бабуся тримала Соин за руку і вчила її назви кожного морського створіння.

Бабуся завжди розповідала такі історії про море. Завдяки їй Соин легко потоваришувала з океаном.

Соин була відома в усьому селі як жвава дитина.
Хоча вона була ще маленькою, вона не боялася води, і її очі сяяли, як зірки, щоразу, коли вона чула історії про море.

Але глибоко в серці Соин завжди жила нерозгадана цікавість.

Це було через легенду, яку старійшини села збиралися розповідати ночами, коли морський бриз вщухав, а місячне світло сяяло.

"Давним-давно, у штормовий день, десять драконів намагалися піднятися на небеса з моря перед нами.
Але один впав назад в океан, і лише дев'ять досягли неба.
Ось чому наше село стало відомим як Гурьонпо, Порт Дев'яти Драконів.
Після того, як дракони піднялися, а шторм вщух, прекрасна веселка розтягнулася по небу."

Дорослі розповідали цю легенду так, ніби це було чимось, чим можна пишатися, але для Соин це звучало не більше ніж як казкова, таємнича історія.

Тому Соин часто бурмотіла собі під ніс.

«Чому один дракон пірнув назад у море?
Чи може бути якась причина?»

Одного разу розлютувався сильний шторм, зовсім як у день з легенди.
Грім гримів, а блискавки виблискували всю ніч.

Наступного ранку дощ припинився. Тепле сонячне світло визирнуло крізь хмари, і прекрасна веселка замерехтіла над морем.

У той момент, коли вона побачила веселку, кроки Соин понесли її до моря.

«Море зараз має бути кришталево чистим!»
З трепетним серцем вона зробила глибокий вдих і пірнула в океан.

Коли вона пливла крізь воду, промінь світла впав їй в очі між хвилями.

Підпливши ближче, Соин побачила щось, що ледь помітно світилося.
Це була не мушля і не барвистий корал, а велика намистина у формі яйця.

Що це? Схоже на камінь, але водночас і на величезну перлину!'
Велика намистина мала блакитний відтінок, і коли вона торкнулася її кінчиків пальців, тепла енергія пронизала її.

Обережно поклавши намистину в сітку, Соин відчула, як її серце шалено калатає.

Міцно тримаючи сітку, щоб не загубити намистину, вона випливла на поверхню.

Соин була відома в усьому селі

як жвава дитина.
Хоча вона була ще маленькою, вона не боялася води,
і її очі сяяли, як зірки,

щоразу, коли вона чула історії про море.

Але глибоко в серці Соин
завжди жила нерозгадана цікавість.

Ночами, коли морський бриз вщухав

і світило місячне сяйво,
це було через легенду, яку старійшини села

збиралися розповісти.

"Давно, у штормовий день, десять драконів
намагалися піднятися на небо з моря перед нами.
Але один пірнув назад у море,
і лише дев'ять піднялися на небо.
Ось чому село стали називати

Порт Дев'яти Драконів, Гурьонпо.
Після того, як дракони піднялися, а шторм вщух,
красива веселка вигнулася через усе небо."

Дорослі розповідали цю легенду

так, ніби це було чимось, чим можна пишатися,
але для Соин це звучало не більше ніж

як казкова і таємнича історія.

Тому Соин часто бурмотіла собі під ніс.

«Чому один дракон пірнув назад у море?
Чи може бути якась причина?»

А потім, зібравшись із духом, вона пірнула в море!

Першою до Соин наблизилася риба-місяць.

Похитуючи своїм широким плоским тілом, поки вона неквапливо пливла, риба-місяць повільно відкрила рот, наче морський мудрець.

«Привіт, маленька хеньо?»
«О, це риба-місяць».

«Гурьон сказав мені уві сні допомогти тобі, тому я піднялася на поверхню».
«Мені теж потрібно зустрітися з Гурьоном. Ти можеш мені допомогти?»

Риба-місяць кліпнула своїми великими очима і кивнула.

«Ми, морські друзі, не можемо просто так допомагати людям. Ми допоможемо тобі лише в тому випадку, якщо ти розв'яжеш загадку, яку ми тобі дамо. Щоб дістатися до Гурьона, ти повинна пройти крізь ці кам'яні ворота. Хочеш спробувати?»
«Звісно! Я обов'язково маю пройти».

Соин підійшла до кам'яних воріт, ведена рибою-місяцем.
На кам'яних воротах були викарбувані такі слова.

<«Яка міжнародна назва риби-місяця?»>

Пройшовши крізь скелясті ворота,

стежка розділилася на дві.

Одна вела в глибокий, темний ліс із морських водоростей,

тоді як інша була перегороджена міцним замком у формі мушлі.

Вагаючись, куди йти,

Соин прочитала напис на розвилці.

На ньому була написана загадка.

<«Коли приходить зима, хто ми такі, що отримуємо новий одяг і нові імена?»>

Соин пильно вдивлялася в напис і схилила голову.

«Одяг змінюється взимку? Що це, в біса, означає?»

Саме тоді срібляста хвиля кинулася до неї.

Сотні оселедців закружляли навколо Соин,

їхні хвости тріпотіли.

Оселедець із довгими вухами попереду посміхнувся і прошепотів.

«Маленька Хеньо, що тебе турбує?»

Соин довго пливла, поки срібна стежка не зникла.
Потім з'явилося село, повне морських вушок і водоростей.

Одне морське вушко обережно висунуло голову зі своєї мушлі.

«Соин, ми чекали на тебе. Гурьон нам сказав».
«Правильно! Я прийшла зустрітися з Гурьоном».

«Тоді ти повинна пройти крізь це село.
Але ти не можеш просто пройти крізь нього.
Тільки люди, які справді знають море, можуть пройти крізь наше село.
Ну що, хочеш розгадати загадку?»
«Звісно!»

Морське вушко говорило повільно, в такт хвилям.

«Я міцно чіпляюся за каміння, щоб жити.
Але який інструмент використовують, щоб відірвати нас?»

Як глибоко вона зайшла?
Раптом океанські хвилі почали закручуватися, наче у вир.

«А!»

Соин міцно вчепилася за рибальську сітку,
але люта течія понесла її, і сили почали покидати її.

Саме тоді це сталося.
Довга м'яка рука ковзнула до неї й ніжно обійняла Соин.
Це був довговухий восьминіг, що ховався, наче камінь.
Повільно показуючи своє малинове тіло, восьминіг заговорив низьким, добрим голосом.

«Маленька хеньо, ти в порядку?

Це був морський вир, який щойно ледь не поглинув тебе».
«Дуже дякую тобі, восьминоже.
Якби не ти, я потрапила б у велику біду».

«Справді? Я теж хочу швидше побачити Гурьона».
«Тоді спочатку ми повинні вибратися з цього лабіринту.
Тільки тоді ми зможемо дістатися туди, де немає вирів.
Якщо ти мені довіряєш, підеш зі мною?»

Восьминіг простягнув одну зі своїх довгих рук до Соин.

Соин на мить завагалася,

а потім міцно схопилася за м'яку руку восьминога.

«А тепер тримайся міцніше.
Щоб зустріти Гурьона, ми повинні йти до печери.
Я відведу тебе туди».

І ось, тримаючись за руки,

вони вдвох попливли крізь лабіринт до печери.

Нарешті ми прибули до блакитної печери,

де жив Гурьон.
Всередині печери було сліпучо,

ніби сипалися зірки,

а мушлі та корали чіплялися за кожну стіну,

роблячи її такою ж величною, як палац із коштовностей.

Коли Соин на мить завагалася біля входу,

перед нею впала велика тінь.
Це був кит, охоронець печери.

"Ти наполегливо працювала, щоб дійти сюди,
маленька хеньо. Я кит, який охороняє цю печеру."

Голос кита був глибоким і добрим.
І він відлунював.

“Тоді де може бути Гурьон?
Я принесла перлину, що виконує бажання.”

Кит посміхнувся, дивлячись на перлину.

“Ти можеш зустріти Гурьона

у найглибшій частині цієї печери. Йди за мною.”

Соин відчула трохи страху перед темною, величезною печерою.

Саме тоді, коли вона вагалася, чи йти глибше всередину,

хвилі захвилювалися, і вона почула, що хтось наближається.

“Як ти сюди потрапила?”

Озирнувшись, вона побачила рибу-місяць, оселедця,

морське вушко та восьминога, що поспішали до неї.